Gerda-Amarantine
Bright star, would I were steadfast as thou art...
Якби ще хоч раз тебе побачити...Боже мій, невже і цю невинну і безглузду відраду буде безжально відібрано від мене?
Хоч би востаннє крадькома зазирнути в глибину твоїх очей, гадаючи, якого ж насправді вони кольору.
Востаннє тихо посміхнутись про себе, спостерігаючи, як, схилившись над підручником, ти підпираєш долонею лоба чи задумливо притуляєш палець до вуст, заглиблений у свої думки.
Востаннє з якоюсь болісною ніжністю помітити, який те ще по-підлітковому худорлявий і як іноді виглядяєш таким розгубленим, мов пташеня, що передчасно випало з гнізда і не знає,де йому подітись у цьому світі.
Востаннє почути заспокійливу мелодійність твоєї вимови, такої незвичайної для мого південноукраїнського слуху і такої привабливої своєю досконалістю.
А потім відпустити і забути. Та як же тебе такого забудеш?
***
Я не бачила тебе так довго, що іноді здається, що твій образ потроху починає стиратись із пам'яті...аж потім він зненацька виринає з глибин підсвідомості, так несамовито яскраво, так приголомшливо чітко, що на мить свторюється враження майже фізичної присутності. Але це диво швидко минає: кольори тьмяніють, риси поволі зникають...порожнеча.

Нема, його нема
Вже нема, його нема...

***
Як прекрасні всі речі, коли дивишся на них востаннє. А я навіть не поглянула на тебе тоді, коли того останнього разу ти пройшов повз мене. Могла ж підвести очі, посміхнутись, привітатись врешті-решт: ти був геть близько! І що на мене найшло: звичайна гордість чи остогидла вже сором'язливість? Хіба це зараз важливо?
Намагаюсь переконати себе, що це все на краще, що так воно і мало бути, і нічого тут не вдієш. Але чому ж краще ніяк не стає?
Минулого разу після того вечора 20 вересня, коли я їхала додому, я була щаслива. Єдне, чого хотілось - якнайшвидше повернутись сюда. На що ж ти сподівалася, дурненька?.. А цього разу я дійсно хочу додому. Опинитись у своєму магічному світі дитинства, щоб згадати, як все було до того, як я зустріла чергового хлопця, після якого в душі лишилась засмоктуюча воронка. Побачитись з друзями, безцільно гуляти з ними по осінньому проспекту, піти разом в улюблене найчарівніше місце минулого року і зав'язати там нову стрічку на дереві бажань.
Хоч би швидше минулася ця душевна хвороба - інакше і не назвеш - , хоч би знову в душі запанував спокій. Адже я боюся, що надто сильно встигла ним захопитись.
Але як же тебе такого забудеш?..
***
Тікай, не тікай –
Все одно ніхто не скаже,
Де там край,
Та й чи поможе він мені?..

@музыка: Океан Ельзи - На лінії вогню

@темы: дні нашого життя